Основне меню
Для діток

Чайна церемонія

Чайна церемонія (яп. 茶道 – тядо або садо) – система правил приготування зеленого порошкового чаю маття і чаювання в Японії, що оформилася у 14 столітті, у період Муроматі. З'явившись як окремий вид практики медитації монахів-буддистів, з 18 ст. чайна церемонія стала невід’ємним елементом японської культури і є тісно пов’язана з іншими культурними явищами.

Знання про техніку вирощування, обробки і приготування чаю потрапили до японського архіпелагу лише у 9 столітті з Китаю. Припускають, що культура чаювання з'явилася у Японії після 804 року, коли буддистські ченці Кукай і Сайтьо повернулися зі стажування у китайській імперії Тан на батьківщину. Поштовхом до розвитку цієї культури стала діяльність монаха Ейтю, який після 30-річного перебування в Китаї поширював серед аристократів і духовенства заморський звичай розпиття чаю.

Тогочасний чай у Китаї і Японії називали «кубиковим». Під час приготування напою, чайний кубик розкрошували і заварювали у окропі. Проте у 2-й половині 10 ст. китайці перейшли від «кубикового» до «порошкового» чаю. Про цей вид чаю згадував своєму щоденнику японський монах Дзьодзін, який у 1072 році стажувався у китайській імперії Сун. Монах вживав чайний напій як ліки, але повідомляв, що китайці п'ють його як воду і, зазвичай, подають гостям. Популяризацію нового «порошкового» чаю в Японії здійснив дзенівський чернець Ейсай, який у 1168 і 1191 роках перебував на навчанні у Китаї. У трактаті «Записи про лікування чаюванням», який було піднесено сьоґуну Мінамото но Санетомо, він так само наголошував на лікувальних властивостях чайного напою. Порошковий чай маття використовується у чайній церемонії і зараз.

Поширення чайної культури сприяло появі чайних турнірів, на яких учасники дегустували чаї різних виробників та змагалися у визначенні «справжнього» і «несправжнього» чаю. Ці азартні турніри були популярними у середовищі заможних верств населення: аристократії, частини самурайства та купців.

Та згодом традиції чайних турнірів поступились місцем новому баченню чайної церемонії, в основу якого було покладено поняття «вабі» - прагнення до простоти і природності – на противагу розкоші чайних турнірів. Видатний майстер чайної церемонії того часу, Мурата Дзюко, сформулював наступні основні чотири принципи чайної церемонії: гармонія («ва»), повага («кей»), чистота («сей»), тиша, спокій («секі»). Його наступник, Сен-но Рікю, почав використовувати для церемонії чайний будиночок – спеціальну будівлю, яка, згідно поняттю «вабі», набула вигляду звичайного селянського будиночка під солом’яним дахом. До чайного будиночка через чайний сад «тяніва» веде кам’яна доріжка «родзі» (назва дослівно перекладається як «земля, вкрита росою»), і походження якої, за переказами, сягає часів сьогуна Асікаги – по дорозі до чайного будиночка для сьогуна викладали доріжку з паперу, щоб його одяг не намок від роси.

Ще одна заслуга Сен-но Рікю в тому, що він формалізував етикет чайної церемонії, послідовність дій учасників та навіть визначив, які розмови повинні вестись в який момент чайної церемонії, щоб створювати відчуття спокою, відходу від турбот та прагнення до істини та краси.

Нововведення, впроваджені Рікю, надали нового значення «сабі» - принципу вишуканості і краси, також втіленому в чайній церемонії. Обстановка чайної церемонії спрямована на те, щоб показати не явну, крикливу красу, а приховану, що таїться в простих речах, приглушених кольорах і звуках. Таким чином, зараз чайна церемонія являє собою міні-спектакль, який може розглядатись як одна з форм духовної практики і в якому кожна деталь, кожен предмет і кожна дія має символічний, прихований смисл.